ЙОГО ДОЛЯ ОБІРВАЛАСЯ ПІД ЩАСТЯМ

Господи! Знову «двохсотий», – такою була перша реакція на звістку про загибель ще одного лохвичанина у зоні АТО. Ще не висохли сльози за Олександром Матійчуком із Червонозаводського, як знову плачуть батьки, дружина, діти, друзі за ще одним патріотом України, захисником нашої Батьківщини Анатолієм Гнатенком з Дібрівного. 26 листопада його з почестями поховали у рідному селі, де він народився і виріс.

        Востаннє я з ним розмовляла о восьмій вечора 20 листопада, – зі сльозами на очах говорить його дружина Олена, яка щасливо прожила у шлюбі із Анатолієм, як виявилося, такий короткий проміжок життя. – Він говорив, що сильно застуджений, а так у нього все добре. Я ще йому сказала, що якщо в них є якісь ліки від застуди, то хай їх вип’є.

        Ви часто з ним спілкувалися?

        Майже щодня.

        Про що ви говорили?

        Про своє, близьке. Про війну – мало. Чую тільки по телефону, що щось гупає. А Толя каже: «То бойовики по Щастю з «градів» поливають, скоро російське телебачення покаже, як «українські війська обстрілюють мирних жителів Луганщини». А ми ж туди не стріляємо, бо самі стоїмо на блокпосту під Щастям. Та й умов перемир’я дотримуємося».

        Ви говорите, що про війну розмовляли мало…

        Так. Коли не спитаю його, як ви там, у відповідь: «У нас все добре».

Він у мене такий чоловік був, що якщо б йому довелося роздягненим лежати в окопі, то все одно казав би, що в нього все гаразд (Олена заплакала).

Ще до обіду 21 листопада Анатолій мав короткі розмови зі своїми двоюрідними братами Сергієм та Анатолієм Рвибородами. А увечері в родину Гнатенків прийшло горе: товариш, який воював з Анатолієм, повідомив, що Гнатенко Анатолій Олексійович загинув.

В Інтернеті я натрапив на коротке повідомлення, що під містечком Щастя Станично­Луганського району троє військових Української армії підірвалися на протипіхотній міні. Двоє загинули, а за життя третього, тяжко пораненого, борються лікарі. І ще те, що терористи порушують всі гуманні норми ведення бойових дій, зокрема, встановлюючи боєзаряди, заборонені міжнародною конвенцією.

Сьогодні ходять різні домисли щодо загибелі Анатолія Гнатенка. Одна з версій, що він разом зі своїми бойовими товаришами, до речі, із Кременчука, пішов у розвідку, потрапив під «градівський» обстріл і, ухиляючись від ворожого вогню, наткнувся на фугасну міну.

Дружина Анатолія, Олена, із тих скупих даних, що вона почула, теж схиляється до версії загибелі від протитанкової міни. Як розповіли їй друзі Анатолія, їх чотирьох направили встановлювати «плутанки». Один боєць залишився їх прикривати, а Анатолій з двома побратимами пішов звичним маршрутом встановлювати ці «плутанки».

Їх так називають за їхнім безпосереднім призначенням: якщо якийсь супротивник у них заплутався, то різноманітні шумові та вогневі ефекти відразу «повідомляють» про це нашим воякам. Причому українські військові, виконуючи умови перемир’я, до сепаратистів ставилися гуманно, замість мін та гранат встановлювали всілякі «хлопушки».

А ось бойовики вчинили підло, встановили на стежці, де могли пройти українські захисники, протипіхотні міни. Так під містечком з промовистою назвою Щастя (треба ж, такий гіркий збіг обставин) припинило лік життя Анатолія Олексійовича Гнатенка.

Він народився 13 липня 1976 року у Дібрівному. І професію мав мирну – тракториста, розпочинав свою трудову біографію ще в погарщинському колгоспі «Нива», а загинув як герой­захисник на неоголошеній війні у свої 38 років, обороняючи східні рубежі нашої держави від путінських посіпак.

Його батьки Олексій Олексійович (до речі, учасник бойових дій у Чехословаччині) та Ольга Василівна втратили єдиного сина, а дружина Олена і чотирнадцятирічна донька Ілона – коханого чоловіка та люблячого батька.

В останню путь його прийшло проводжати багато людей. Виступаючи на траурному мітингу, сільський голова В.О. Кладько, виконуючий обов’язки військового комісара Р.М. Піддубний, заступник голови райдержадміністрації Я.Л. Сінаюк, керуючий справами районної ради П.А. Плужник, колишня однокласниця Г.В. Федоренко з сумом говорили, що, на жаль, на сході України гинуть кращі її сини, які є взірцем відданості своїй Батьківщині, прикладом людського подвигу. Нехай рідна земля, на якій він народився, ростив хліб, стане йому м’яким пухом.

Пролунали залпи армійського салюту. До свіжої могили лягли вінки. Серце рідних крає невимовна туга. А людський розум, як зевсові громовиці, розривають думки – скільки ще смертей потрібно, щоб загасити це ненаситне жерло війни?..

О. Москаленко