ПЛАКАЛИ ЛЮДИ, ПЛАКАЛО НЕБО...

Зранку у четвер, 28 серпня, накрапав дощ. Та селом Сенча прямували старі і молоді жителі, під зонтиками і без них. Йшли вони в ту частину Сенчі, яка здавна називається Засулля, до садиби Курбацьких. Їхали туди автомашини з людьми з Лохвиці та навколишніх населених пунктів району. В їх числі були офіцери райвійськкомату на чолі з військовим комісаром А.В. Кузіним, члени Спілки офіцерів ЗСУ на чолі з М.Д. Литвиненком. І йшли, і їхали вони, щоб провести в останню дорогу капітана Збройних сил України Олександра Івановича Курбацького, який загинув, виконуючи свій громадянський, конституційний обов’язок – захищати Батьківщину, лишаючись вірним військовій присязі.

Олександр Курбацький народився 7 листопада 1983 року в сім’ї колгоспників – Івана Івановича і Надії Іванівни. Закінчивши Сенчанську загальноосвітню школу, він вступив до Харківського військового університету зенітно­ракетних військ. По його закінченню отримав своє перше офіцерське звання «лейтенант». Службу проходив у містах Гайсин, Умань. В Умані він познайомився, а потім і одружився з Юлею Малоголовець.

        Про кращого зятя годі було і мріяти, – розповідає тесть Олександра, Василь Сергійович. – Він був ніби наш рідний син. Не тільки дружину, а й нас поважав. Саме в цей день чотири роки тому в наших дітей було весілля…

Сльози не дали далі говорити чоловікові.

У дружній сім’ї, де панували любов і взаємоповага, народився синок, якого молоді батьки нарекли Захарком, йому нині – два з половиною роки.

Минулого року сім’я Курбацьких переїхала до м. Первомайськ Миколаївської області, на місце нової служби Олександра.

        Капітан Курбацький був командиром навчального підрозділу нашої частини, – розповідають заступник командира частини по роботі з особовим складом П.М. Драчук та командир одного з підрозділів частини Ю.П. Змієвський, які разом з командиром частини О.М. Бобком та іншими воїнами прибули, щоб провести в останню путь свого бойового побратима. – Олександр Іванович відразу влився в офіцерську сім’ю, колектив частини. Висококласний спеціаліст, він не боявся труднощів, прагнув навчити своїх підлеглих всім тонкощам військових спеціальностей.

Похоронна процесія під звуки духового оркестру рухається до Засульського кладовища. Від пам’ятника землякам, воїнам, які полягли, обороняючи і визволяючи рідну землю в роки Великої Вітчизняної війни, молоді воїни несли труну на своїх плечах.

Траурний мітинг відкриває сільський голова Сенчанської сільської ради М.А. Заліський.

        На Сенчанщину прийшла неочікувана, невиправдана, полита кров’ю біда, – говорить він. – Сьогодні ми зібралися в скорботі, щоб провести в останню дорогу героя. Прийшли ті, хто знав Сашу особисто, і ті, хто хотів підтримати рідних і близьких у їх невтішному горі та віддати шану офіцеру – захиснику незалежної України…

Саша запам’ятався нам всім привітним, доброзичливим, з посмішкою на вустах. Він скрізь і завжди знаходив собі вірних друзів, які в цей скорботний час злетілися сюди звідусіль, щоб провести його в останню дорогу. На жаль, не дочекалися у відпустку свого захисника мама, після денної служби – дружина Юлія, синок Захарко. Не зустрінуться уже з ним рідні, близькі, друзі, знайомі. Він віддав своє життя за всіх нас, за своїх односельців, за український народ. Вічна йому пам’ять. Хай сенчанська земля, на якій він народився, по якій бігав босими ногами, буде йому м’яким­м’яким пухом.

М.А. Заліський надає слово виконуючому обов’язки Лохвицької райдержадміністрації М.О. Шияну.

        Ми проводжаємо в останню путь героя лохвицького краю, Курбацького Олександра Івановича. Ще з дитячих, юнацьких років він обрав нелегку професію захисника Вітчизни. Своїм принципам він не зрадив у тяжкі для України дні. Йому б жити, радіти, виховувати своїх дітей і нові покоління захисників Батьківщини, та гірка доля розпорядилась по­іншому. Біль втрати, пам’ять про Олександра ніколи не зітреться в серцях рідних, близьких, друзів, бойових побратимів.

Я, як офіцер запасу, низько схиляю голову і віддаю шану цій молодій людині, яка гідно несла звання офіцера до свого останнього подиху.

Герої не вмирають, вони житимуть у наших серцях, помислах і починаннях.

Виступає заступник командира частини по виховній роботі П.М. Драчук:

        Тяжко проводжати в останню путь свого співслужбовця, з яким ми ділили радість успіхів і гіркоту невдач. Капітан Курбацький в нашій частині прослужив недовго, проте встиг завоювати авторитет і повагу товаришів та командирів. Він назавжди лишається в нашій пам’яті. Від всього особового складу частини ми висловлюємо його родині співчуття. Пробачте нам, що не вберегли Олександра. Вічна йому пам’ять.

        Вручаючи випускнику Олександру Курбацькому атестат зрілості, – говорить ветеран педагогічної праці В.В. Мурашко, – я казала, що це, вочевидь, майбутній захисник нашої Батьківщини. В нього вже тоді проявилися риси офіцера.

Доземний уклін батькові, Івану Івановичу, якого нині немає серед нас, мамі, Надії Іванівні, за сина. Білий світе, допоможи цій жінці пережити отаке горе.

Сашо, пробач, що наше старше покоління не змогло побудувати життя так, щоб не було воєн, і на плечі нащадків переклало велику, відповідальну ношу – боронити у боях Вітчизну.

Хочу сказати командирові Олександра: ми просимо, не тільки просимо, а й вимагаємо – навіть в складних ситуаціях дійте так, аби не було невиправданих смертей, бо за вами ще стільки ваших підлеглих – наших дітей і внуків! Їм усім треба жити, вони не повинні вмирати.

Над кладовищем – хвилина мовчання. Відслужено панахиду по Олександру Курбацькому. Під звуки військового салюту труну опускають в могилу. На свіжий горбок землі лягають вінки і живі квіти.

І. Ященко