ОСИРОТІЛА ПРИЛІПКА

Нудний холодний дощ противно накрапав із сірих хмар. Та воно й тих хмар не було, а висіла суцільна сіра мла. Та й все навкруги було сірим: дерева, паркани, люди, які сумно брели по дорозі, розчавлюючи чобітьми розтале сніжне місиво. Того дня наче посіріла вся Мехедівка – в останню дорогу проводжали мехедівчанина Івана Анатолійовича Лебеденка.

Люди з’їхалися з усієї округи – Безсал, Харківець, Лохвиці, Луценок, сусідньої Богодарівки, та всіх не перелічити. Траурна колона розтягнулася таким довгим хвостом, що перед із хрестами, прапорами, вінками вже прямував на вигін, а кінець ще ховався в сільській вуличці. Стільки люду Мехедівка не бачила вже давно.

У багряній, кольору густої крові, труні лежав Іван – захисник нашої Вітчизни, рядовий солдат українського війська, але шану йому віддавали як герою…

Звістка, що в район привезуть чергового «двохсотого», миттю розлетілася ще на початку того тижня. А в інтернетівській мережі з’явилися скупі повідомлення, що під Пісками, у напрямку донецького аеропорту, правильніше його залишків, на міні підірвався український бронетранспортер – є загиблі, в тім числі, й Іван Лебеденко із Полтавщини. Найбільша ймовірність, що це трапилося ранком 26 січня і що тіло небіжчика знаходиться у одному з моргів Дніпропетровська.

Вже потім, збираючи по крупицях дані про свого земляка, я почув, що його тіло чи не єдине вціліло, щоправда, без ніг. Такі точилися розмови, а розпитувати про деталі якось було не по собі. Ще говорили, що його тіло доставила в морг одна з волонтерок. Решту шість бійців тільки й назвати можна – рештками. У всякому випадку, давали такі оцінки. Пишу і думаю: «Господи, що творить ця війна! Чи вистачить сліз у матерів та дружин, рідних! І чим затамувати це пекельне горе, що прийшло з ординського сходу і ненависного нам Кремля?».

…Траурна процесія періодично зупинялася, наче даючи можливість навіки заплющеним очам Івана востаннє на цьому світі попрощатися із рідним селом. Стихав духовий оркестр, п’ятеро священиків Київського патріархату, які служили молебінь, разом з півчою заводили молитовну пісню.

Рідні, підтримуючи один одного під руки, голосно тужили. По почорнілих від горя обличчях бабусі Софії Петрівни, яка ледь трималася на ногах, матері Поліни Василівни, дружини Ніни Василівни, сестри Любові Анатоліївни, рідних, друзів, знайомих – текли гіркі сльози.

Плакала й сама природа. Дощ раптово перейшов у мокрий сніг, а вже на самому цвинтарі рвучкий, нахабний вітер шмагав всіх людей холодними крупинками, наче шрапнеллю.

У натовпі тихо перемовлялися жінки:

        Ще ж молодий, лише 38 – жити і жити…

        Таке, таке. Тільки з Ніною сімейне життя почав. Вадиму всього два рочки. Ой, як воно хлопцеві без батька?

        Так, а Нінині хлопці хіба не потребують батьківської  руки? Дмитро он в Лохвицькому ПТУ вже вчиться, Сергій у сьомому класі, а Володя у третьому. Таки батько є батько.

Нахмурені чоловіки говорили про своє:

        Жаль, такий моторист пішов від нас. Вже як перебере двигун, то хоч знак якості став.

        Золоті руки в чоловіка були. Жаль, що війна забирає таких…

        А скільком людям він на своїй вулиці допомагав! Трактор купив, щоб землю пахати – весна ж скоро.

        Осиротіла наша Приліпка… (так мехедівчани йменували цей куток села. – Прим. автора).

        А який життєрадісний чоловік був, любив пожартувати, цінував чоловічу дружбу і товаришем гарним був…

Яке гірке усвідомлення, коли про людину говорять вже у минулому часі. Та ще коли її життєвий політ так несправедливо обривається на самому злеті.

…Траурна процесія стала в коло навкруги акуратної свіжовикопаної могили. У багряній труні лежав Іван Лебеденко – солдат України. Його обличчя було посіченим чи то осколками, чи чимось іншим, місцями воно було вкрите синцями, а біля ніздрів та губ жахливо запеклася і засохла кров. Яку ж пекельну смерть прийняв цей звичайний селянський син від якогось божевільного нелюда, що прийшов воювати на нашу землю за якийсь уявний «русский мир», «новороссию» чи так звані «ДНР» і «ЛНР». Як це безглуздо.

…Тужать рідні. Жінки від горя непритомніють. Не знаю, чи чують вони виступаючих на прощальному траурному мітингу. Безсалівський сільський голова О.Г. Дігтяр, виконуючий обов’язки голови РДА М.О. Шиян, представник районної ради О.О. Єсіков, військовий комісар Лохвицько­Чорнухинського ОРВК А.В. Кузін, колишній класний керівник В.І. Найда говорять правильні і потрібні в таких випадках слова.

...Що народився Іван Анатолійович Лебеденко 20 липня 1976 року в Мехедівці, в сім’ї колгоспників. Ходив до місцевої школи. Як вже юнаком проводжали його всім селом служити в українському війську. А повернувшись з армії, Іван працював тут у колгоспах «Перше травня», «Нове життя», а згодом у СФГ «Мрія». Що професію мав мирну хліборобську, а понад усе любив техніку, механізми.

Що напередодні Нового року приїздив у відпустку, наче відчував, що бачиться востаннє з рідними і маленьким синочком. Що міг би знайти причини і не повертатися у те пекло, але обов’язок і відданість дружбі зі своїми бойовими побратимами кликали його на схід, боронити свою землю, своїх рідних від чужинців та зашорених російською пропагандою східняків.

Що, можливо, повернувся б живим, якби не потрапив у складі тепер вже героїчної 93­ої окремої механізованої бригади у пекельні Піски, де її бійці прикривали Донецьке летовище, яке 242 дні мужньо обороняли українські «кіборги».

Іван Лебеденко був сильною духом людиною і поклав своє життя за Україну, за всіх нас. Пройде трохи часу, і, можливо, його іменем назвуть вулицю у Мехедівці. Я не знав його близько, але хай він для кожного з нас залишиться в пам’яті саме героєм. І хай його смерть, як і смерті тисяч інших наших патріотів, не буде марною. Щоб врешті­решт над нашою квітучою землею запанував мир.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

О. Москаленко

Фото Б. Левченка